TATI’S TRANSLATIONS // Young Ukrainian Poets: Kateryna Balashova

Tati Translates Kateryna Balashova

Literary classics aren’t always created by the greying elder statesmen and women of the writing world. You know the ones. They’re all wise and wrinkly and impassive, and woe betide the scholar who dares mount an honest critique of their bodies of work.

You see, literary classics are also written by upstart youngsters. These youngsters are full of vitality and creativity. They live fully awake and fully aware during these very difficult times. Nothing escapes their notice and they’re unafraid to share what they really think. They walk among us right now, breathing, smiling and crying, loving and hating, experiencing the full range of their humanity without apology.

This series presents names that you won’t find in textbooks or on Wikipedia, but these are the very youngsters who are creating modern Ukrainian literature right now. Trust us, you will want to check them out because it’s only a matter of time before they become household names. When we go back to these writers in two hundred years, we have no doubt that they’ll be mentioned in the same breath as luminaries such as Taras Shevchenko and Lesya Ukrainka.


sometimes i like finding myself in a room
with no clocks
observing how i’m growing human slowly
in an expanded space with no rhythm
feeling my hands immersed in their work
scenting my very presence
and my slender stance, like a dial’s needle
no one has seen that, but
when sunlight is pouring down my collar
i lay my shadow on the floor
and so align my next step


часом люблю опинитися в кімнаті
без годинників
і дивитися як я поволі олюднююся
в розширеному просторі без ритму
чуючи власні руки занурені в працю
відчуваючи запах своєї присутності
й тонкість постави як стрілку компаса
ніхто цього не побачить але
коли сонце ллється за комір
я вкладаю свою тінь на підлогу
і так визначаю наступний крок


© All rights reserved 2023

TATI’S TRANSLATIONS // Not Enemies by Anton Eine

TBYL Cover

This book is about the first 100 days of fascist Russia’s perfidious and unfounded invasion of Ukraine. But it is not an account of the war and its battlefield engagements. It’s about people. About their feelings and emotions, their experiences, fears and pain, their suffering, hope and love.
— from the Author’s book page

Will my translation change the world? Surely, no. Will my translation hasten the day of our victory? Surely, no. But I don’t care and will continue to do this because the voice of Ukraine should sound no matter what. And we say: ‘Russian warship, go fuck yourself!’
— from Tati

Not Enemies (an excerpt from the book ‘The Thin Blue-Yellow Line Between Love and Hate’ by Anton Eine)

This morning I caught myself stepping onto the third stage of the Kübler-Ross – bargaining. I took a shaver and went to the bathroom, and there was a fight inside me between: “Well, to hell with it, we are refugees after all” and, “You should stay true to yourself, no matter what happens”.

The second argument won, but while I was shaving, I understood that there is a dilemma of another level somewhere inside me. It is a certain inner haggle, the attempts to adjust reality to desire. If I don’t do something that is an admission that everything is bad, then maybe everything won’t turn out so bad? Or, if I stop clinging to the habits of the old world and start living in this harsh new reality, maybe it will speed up returning to the old world? Is it just Hamlet’s dilemma – trying to preserve something from your past life versus discarding everything?

But living like before is impossible, even psychologically. You quickly eat what is at hand. You read the news like a maniac, constantly poking the feed to refresh it. You drink tea or coffee just to get high, just to caffeinate your brain.

You buy something and mentally check a list of companies – this business has left Russia and this one has become a collaborator. I was pleased to know that one of the biggest world corporations – one I had once worked for – has not betrayed its principles and has cancelled all operations in Russia, despite the production capacities and infrastructure they had placed there. And I was very disappointed to know that another of the biggest world corporation – one I had once worked for – has not betrayed its principles and preferred to preserve its huge market. It looks like principles and morality do have their price.

I think the modern world won’t forgive those who have taken the wrong side in this conflict. And the boycotts will force almost all companies and brands to leave the market of the state aggressor, state terrorist. Otherwise, these companies will lose their positions in other worldwide markets. But no one will be able to sit quietly on the sidelines in this war, doing business in Russia below the radar.

Either you are on the same team with those who are killing innocent children, or with those who are protecting peace and justice. The thin blue-yellow line.

I can understand striving to live in peace and quiet, but we were deprived of it. I can understand those who are calling for peace. But slogans won’t stop this war that is run with bombs, rockets, tanks, and artillery.

Today, shells hit a house in Kyiv, the building nearby ours. In a parallel street. There were victims and wounded. And I understand that any appeals for peace can’t stop rockets and shells.

This morning, I was listening to a new song by Lord of The Lost – Not My Enemy. It’s nice to know that my favourite singers and bands support us, support the world, help refugees and try to do something to prevent further escalation.

It’s a really good song, but I can’t get rid of the feeling they’re late. This song was needed before the war. It was needed to prevent this senseless bloodshed. And now… I don’t know what songs and words can save the world, save Ukraine and Ukrainians.

The news about possible support of the Russian aggression by China frightens me. No one wants World War III. China, we have nothing to share, we don’t have shared borders and interests. We are not enemies. We weren’t enemies with anyone before Putin annexed Crimea. But even at that time, Ukraine tried to settle everything with peace talks.

China, you and we are not enemies.

It is late, I can hardly keep my eyes open, and the caffeine high has gone long ago. My son is quietly sleeping, my wife is watching the news, and I want to tell you a really nice story. Enough bloody news for today, enough exasperation and hatred. Let’s leave a little room for love in our hearts.

My son has met a new friend. His name is Loki, and he’s almost as smiley and charming as Tom Hiddleston. When Tom – not Hiddleston, but my son – got back from a walk, he talked my ears off about Loki being so cool and fun to play with.

Loki is a genial and playful golden retriever who adores kids and cats. Kids reciprocate Loki’s feelings, and cats… behave like cats usually behave around dogs.

It appeared that Loki was also a refugee, and also from Kyiv. His owner joined the Territorial Defense Forces, and Loki rejoined him as a volunteer. But when it became too dangerous in the Irpin district, they decided to send Loki to a safer place – Lviv. It happened that Loki wasn’t leashed during the transport that volunteers had arranged; he jumped out of the car and got lost around an unknown village nearby Kyiv.

Loki’s owner quit everything else and went from Lviv to Kyiv by train, to search for her dog. She and her husband were looking for Loki around all the nearby villages, they even involved volunteers. A lot of the locals knew they were looking for their pet, and they helped them with any piece of information they could about where Loki was seen. Some people saw Loki and called him by name, but Loki didn’t come to anyone. He just went elsewhere on his very own route.

Finally, Loki was found, and the owner took him back to Lviv. Her son said that when he woke up in the morning, the first thing he saw was Loki’s huge muzzle right near his face. This made him truly happy.

My son was also happy, back from a walk, telling me that Loki was so kind and cool. He’s only three years old. My son, not the dog. And his world has such beautiful moments like befriending Loki. And yummy apples. And ice cream. PAW Patrol. Hide-and-seek. Everything that makes his childhood a real childhood, despite the war and the life of a refugee.

Не вороги (уривок із книги Антона Ейне «Тонка синьо-жовта лінія між любов`ю та ненавистю»)

Сьогодні вранці я впіймав себе на перших ознаках третьої стадії Кюблер-Росс – торгу. Я взяв бритву і пішов у ванну, а всередині в мене точилася боротьба між «може, ну його до біса, адже ми біженці» та «залишатися самим собою за будь-яких умов».

Другий аргумент переміг, але, доки голився, я зрозумів, що десь всередині є дилема іншого рівня. Певний внутрішній торг, спроби притерти реальність до бажаного. Якщо не робити чогось, що є визнанням, що все погано, можливо, все виявиться не так вже й погано? Чи якщо перестати чіплятися за звичний світ і почати жити в новій суворій реальності, то, можливо, це пришвидшить повернення звичного світу? Просто гамлетівська дилема – намагатися зберігати щось від колишнього життя чи відкинути все?

Але жити, як раніше, неможливо навіть психологічно. Їси швидко, що є. Маніакально дивишся новини, постійно тицяючи в стрічку, щоб оновилася. П’єш якісь чай або каву, аби вставляло, і мозку вистачало кофеїну.

Купуючи щось, подумки перевіряєш список компаній: хто оголосив про вихід із Росії, а хто подався в колабораціоністи. Було приємно дізнатися, що одна з найбільших світових корпорацій, у якій я колись працював, не зрадила своїм принципам і згорнула свої операції в Росії, попри виробництво та всю інфраструктуру. І було дуже прикро бачити, що інша велика міжнародна компанія, в якій я працював, залишилася вірною собі та вирішила не втрачати такий великий ринок. Виявляється, принципи та мораль мають свою ціну.

Думаю, що сучасний світ не вибачить тих, хто в цьому конфлікті стане на неправильну сторону. І бойкоти змусять майже всі компанії та бренди залишити ринок країни-агресора, країни-терориста. Або ж компанії втратять свої позиції на інших ринках. Однак у цій війні нікому не вдасться спокійно пересидіти осторонь, тихенько продаючи в Росії.

Або ти за тих, хто вбиває невинних дітей, або за тих, хто захищає мир та справедливість. Тонка синьо-жовта лінія.

Я можу зрозуміти бажання жити в мирі й злагоді. Але нас його позбавили. Я можу зрозуміти тих, хто закликає до миру. Але заклики не спинять цієї війни, яка ведеться бомбами, ракетами, танками й артилерією.

Сьогодні снаряди влучили в Києві в будинок, який зовсім недалеко від нашого. На паралельній вулиці. Були жертви й поранені. І я розумію, що заклики до миру не зможуть зупинити ракет і снарядів.

Зранку послухав нову пісню Lord Of The Lost – Not My Enemy. Приємно бачити, що улюблені виконавці та гурти підтримують нас, підтримують світ, допомагають біженцям і намагаються зробити щось для того, щоб запобігти подальшій ескалації.

Хороша гарна пісня, але мене постійно не покидало відчуття, що вони запізнилися. Ця пісня потрібна була до війни. Щоб не допустити всього цього безглуздого кровопролиття. А зараз… Я не знаю, які пісні та слова можуть врятувати світ, Україну та її жителів.

Новини про можливу підтримку Китаєм російської агресії лякають. Ніхто не хоче третьої світової. Китаю, нам нема чого ділити, у нас немає спільних кордонів та інтересів. Ми не вороги з вами. Ми ні з ким не були ворогами, доки Путін не вдерся в Крим. Але й тоді Україна намагалася все вирішити шляхом мирних переговорів.

Китаю, ми з вами не вороги.

Уже пізно, очі злипаються, а кофеїн давно вивітрився. Син тихесенько спить, дружина дивиться новини, а я хочу розповісти вам одну дуже позитивну історію. Досить на сьогодні кривавих новин, обурення й ненависті. Залишимо в серці трохи місця для любові.

Мій син зустрів нового друга. Його звуть Локі, і він майже такий усміхнений та чарівний, як і Том Гіддлстон. Повернувшись із прогулянки, Том, не Гіддлстон, а мій син, продзижчав мені всі вуха, який Локі класний і як із ним весело грати.

Локі – добродушний і грайливий золотистий ретривер, який дуже любить дітей та кішок. Діти відповідають йому взаємністю, а кішки… поводяться так, як зазвичай кішки поводяться із собаками.

Виявилося, що Локі теж біженець і теж із Києва. Його господар пішов у Тероборону, і Локі пішов добровольцем разом із ним. Але коли в районі Ірпеня стало надто небезпечно, Локі вирішили відправити в спокійніше місце – до Львова. Але так вийшло, що коли волонтери його перевозили, він не був прив’язаний, вискочив із машини й загубився в якомусь селі неподалік Києва.

Господиня кинула все і поїхала зі Львова до Києва потягом, щоб шукати пса. Разом із чоловіком вони шукали його по всіх навколишніх селах, залучили волонтерів. Багато місцевих жителів знали, що люди шукають свого пса, і допомагали будь-якими можливими відомостями про те, де його бачили. Люди зустрічали собаку, кликали його, але він ні до кого не йшов. Просто рухався кудись сам своїм маршрутом.

У результаті Локі знайшовся, і господиня привезла його до Львова. Її син розповідав, що коли прокинувся, перше, що побачив, була величезна морда Локі прямо біля його обличчя, і він був дуже щасливий.

Мій син теж повернувся з прогулянки задоволеним, розповідаючи мені про те, який Локі добрий та класний. Йому лише три роки. Синові, не псу. І в його світі є такі чудові світлі моменти, як дружба з Локі. Смачні яблука. Морозиво. Щенячий патруль. Гра в схованки. Те, що робить дитинство дитинством, попри війну та життя біженця.

Original text by ANTON EINE
This translation by TETIANA ALEKSINA

© All rights reserved 2022

TATI’S TRANSLATIONS // Your Letters Always Smell of Faded Roses by Lesya Ukrainka

Lesya Ukrainka

Your letters always smell of faded roses, my poor withered flower! Fine, delicate fragrances are like the memory of a treasured dream long gone. And now nothing can streak my heart like these fragrances that subtly, gently, yet persistently and irrevocably remind me of what my heart portends, and why I don’t want to, and can’t believe. My friend, my sweetheart, you were made for me; how is it possible for me to live alone now that I’ve known another life? Oh, I knew another life, full of a harsh happiness stabbed with regret and anguish that burned and tortured me, making me wring my hands and batter the ground in a feral desire to die, to disappear, to leave this world of happiness and woe that are so insanely interwoven… And then my happiness and woe were cut off suddenly, like a child crying, and I saw you. I had seen you before, but not as transparent, and now I came to you with all my soul, like a tearful child goes to embracing arms, seeking tenderness. It’s fine that you have never held me; it’s fine that there is no memory of kissing me, for I am coming to you from the captivity of tightest embraces and sweetest kisses! Only with you I am not alone; only with you do I feel like home. Only you can save me from myself. Everything that wearies me, everything that tortures me, I know you can take it away with your slender, trembling-like-a-string hand; everything that darkens my soul, I know you can chase it away with the fire in your gleaming eyes; no, people who are hardened to life don’t have such eyes! Those eyes are from other lands…

My friend, my sweetheart, why do your letters smell of faded roses?

My friend, my sweetheart, why can’t I wash your hands, your hands that are trembling like strings, with my desperate tears?

My friend, my sweetheart, will I die alone? Oh, please, take me with you, and let those white roses wither above us!

Take me with you.

Have you another dream where I don’t exist? Oh, my sweetheart! I will create a world for you, a whole new world of new dreams. I have begun a new dream of life for you, I have died and been reborn for you. Take me with you. I am so afraid to live! Even if I would be young again, I don’t want to live. Please take me with you, and we will walk quietly amidst a forest full of dreams, and we will vanish together, somewhere far away. And in the place that we lived life, let all roses fade and smell like your lovely letters, my sweetheart…

I reach my hands within the darkness to you, please, take me with you, save me. Oh, save me, my sweetheart!

And let the white and pink, the red and blue roses fade away.

(Written four months before the addressee’s death.)

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

(Написано за чотири місяці до смерті адресата.)

Original text by LESYA UKRAINKA
Translation & Art by TETIANA ALEKSINA

© All rights reserved 2022


Our Dear Readers,

Do you know what an NFT is? Truth be told, we barely know ourselves! (At least Tony admits this. Tati, as always, pretends to know everything like an insufferable smarty pants.) Still, let’s attempt to define this in words we can all understand.

In a way, it was easier in the good old days, back when absolutely everything was physical. Who has it. Which one owns it. That sort of thing. But now we live in a digitised world. Our personal data can be stolen, our art can be copied and printed on t-shirts without our consent, and our songs can be swiped and shared anywhere online. (By the way, have you checked your bank account today? You sure nothing is missing?)

Let us take boobs as an example. Tony, being the pervert he is, loves to draw them entirely too much. He draws a pair, posts them on Instagram, and is happy for a while with the likes and lovely comments he’s getting… and then he forgets about the post altogether. Who owns the picture now, after it has taken up residence on the internet? Tony? Everyone? No one?

NFT Delicious 3

So, anyway, let’s return to our NFT muttons. Basically, NFTs (non-fungible tokens) are digital files that run the gamut of art, sound and video, and other kinds of creative work. But while the usual digital files themselves are infinitely reproducible, the magic of NFTs can provide one with proof of ownership. In other words, if Tony creates NFT boobs, he won’t need to prove his ownership of them, and can therefore sleep peacefully. He won’t need to clutch them to his chest like oversized pearls because they cannot be snatched away.

But this is good news not only for the perverted Tony, but also for you, Dear Readers. NFTs can be used to commodify digital creations. What does that mean? It means that boobs can now be sold in an official capacity! You can buy them like they’re the Mona Lisa or sell ’em on like they’re rarest trading cards on Earth. What an historic day for boobs!

P.S. By the way, despite our crude jokes you really can buy boobs from usOf course, this is only if you happen to have a few spare coppers in your crypto-wallet.

P.P.S. No Banksy was harmed in the making of Tony’s booby collection.

© All rights reserved 2021

Looking Back, Hoping Forward

TONY: Hoo boy… 2020 was an absolute train wreck, wasn’t it?

TATI: Do you think so?

TONY: Totally! You don’t agree?

TATI: Nope. (Give me Fresh Salmon please…)

TONY: Really, Tati?! So, you loved 2020? (Erm… here ya go.)

TATI: It is not the year that makes us, but we that make the year. Do you agree, Button?

BUTTON: Bring on 2021, I say!

TONY: Hm. I never thought about it that way. Makes sense, I suppose…

TATI: Let’s not think about what 2020 took away from us. Let’s recall what we added to 2020.

TONY: Making lemonade from lemons, huh? Yeah, let’s do that. You start!

TATI: I am pretty proud of relaunching Trottersville. (Okay, Pale Coral now…)

TONY: Yeah, that was pretty cool. (Pale Coral comin’ right at ya… I guess?) And we made a new postcard series with the characters from that strip too. I love those postcards! Do you, Button?

BUTTON: Hells no! Nothin’ but silly talking pigs. (And their pinkest piggy arses!) You should make a comic about me instead.

TONY: And we joined Tapas and WebToon, two cool comics websites that are now home to Trottersville. It’s great to have somewhere to put this strip after reworking many of the old scripts, then redrawing and recolouring them.

TATI: I participated in a translator’s contest. I also began translating our comics into Russian and Ukrainian. And we contacted some comics publishers and got some rather warm feedback. It’s cool, don’t you think, Button?

BUTTON: What?! Why bother with silly translations when you could be ghost writing the memoirs of my extraordinary life?

TONY: All of this kinda makes 2021 seem more hopeful, right?

TATI: Don’t you feel so? And we’re in the middle of preparing some new books and launching a cool new video channel too! (Tony, that’s Shadow Rose! Can’t you tell the difference?)

TONY: How the hell are we managing to do all this?! We must hate sleep or something… (Sorry. Is this it?)

BUTTON: Sigh. Why does no one listen to me?

TATI: I don’t know… but, Tony, do you still think 2020 was a train wreck and gave you nothing but a deficit of hand sanitiser and toilet paper? (And I asked for Fandango, not Flamingo! Even Button knows the difference!)

TONY: God. Those empty store shelves still haunt my dreams… Still, I have to agree. It hasn’t been all bad, has it? What do you think, Button?

BUTTON: That’s nothing! I’ll show you what a real wreck is!

TATI: I agree that it hasn’t been all bad. And I believe our dearest Readers will have at least one nice thing to remember from 2020. (Crazy Strawberry now please…)

TONY: We can hope! (Jeez. Aren’t they all just the same stupid pink?! Just point at the correct freaking one already!) And anyway, we should at least wish all of our Readers a Happy New Year. May 2021 be a year of renewal and reconstruction!

TATI: As for us, we promise to continue making cool stuff—despite pandemics and closed borders—and (hopefully) bring you some joy with our creative effor…


© All rights reserved 2021